Келебердянський старостинський округ
(с.Келеберда, с.Озерище)
Староста Келебердянського старостинського округу - Савченко Надія Іванівна
Кількість населення: с.Келеберда - 984 особи
З них: діти дошкільного віку - 48 осіб
Заклади соціальної сфери в с.Келеберда:
ФЕЛЬДШЕРСЬКИЙ ПУНКТ - фельдшер: Романенко Любов Василівна
КЗ "КЕЛЕБЕРДЯНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ" - директор: Мірошник Валентина Миколаївна
КЕЛЕБЕРДЯНСЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ БУДИНОК КУЛЬТУРИ - директор:
БІБЛІОТЕКА - завідувач: Бойко Тетяна Миколаївна
Кількість населення: с.Озерище - 226 особи
З них: діти дошкільного віку - 8 осіб
Заклади соціальної сфери в с.Озерище:
ФЕЛЬДШЕРСЬКИЙ ПУНКТ - медична сестра: Каткова Ніна Федорівна
ОЗЕРИЩАНСЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ КЛУБ - директор:
БІБЛІОТЕКА - завідувач: Демченко Тамара Володимирівна
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА С.КЕЛЕБЕРДИ
Село Келеберда засноване у ХVІІ столітті як сотенне містечко Полтавського полку 1660-74р.р.
Після 1654 року, коли Лівобережжя приєднали до Росії, село ввійшло до складу Ліплявської сотні.
У 1735 році в селі проживало 194 козаки, у 1767 році проживало 425 чоловік або 82 сім’ї. В 1859 році в селі налічувалось 4952 жителі, з них – 1986 козаків.
Кількість населення у 1770році – 1426 осіб, у 2011 році – 1154 особи, нині, 2020 рік, село налічує 986 осіб.
ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ
- Курганний могильник доби Київської Русі;
- Троїцька церква (у середині 19 століття тут зберігалося Євангеліє 1600 року з написом, що його подаровано церкві в 1635році козаком Пилипом Яковичем);
- Лісове урочище “Мазепин Яр”;
- Місце бою з росіянами 1709 року;
- Фортеця 18 століття (зруйнована);
- Козацька могила 1911року.
ВИЗНАЧНІ ДІЯЧІ
- Шевченко Тарас Григорович - перебував у 1843 році під час подорожі с.Прохорівна – Переяслав-Хмельницький ;
- Гоголь-Яновський Афанасій Дем’янович (1738- поч..19ст.) – мав маєтності у Келеберді (1776р.) – полковий писар Миргородського полку перекладач Генеральної військової канцелярії, секунд-майор, дід письменника Миколи Гоголя;
- Мазепа Іван Степанович – козаки Келебердянської сотні підтримували його у виступі проти Росії. Гетьман України 1687-1709рр.;
- Сірко Іван Дмитрович (? - 1680) – прагнув мати у володінні Келеберду у 1674р. Мав на нього царський привілей. Військовий діяч. Вінницький полковник у 1658- 1660рр. Багаторічний кошовий атаман Запорозької Січі. Похований у Капулівці на Дніпропетровщині.
- Ковельський Яків Павлович – народився 1728 р. в Келеберді. Філософ-просвітитель, письменник, педагог. Походив з козацької родини. Дитячі роки провів у Келеберді. Інженер-капітан артилерії Преображенського полку. Викладав математику і механіку в Сант-петербургзському артилерійсько-інженерному корпусі. Секретар 3-го департаменту Російського сенату. Статський радник, полковник Малоросійської колегії. Автор наукових праць.
- Голубничий (Голубовський) Зиновій Петрович – нар.1736р. в Келеберді . Живописець. Розписував іконостаси Києво-Печерської лаври. Помер 1810р. в Києві.
- Лукашевич Лука Михайлович (1748 - 1797) – володів частиною селян Келеберди (1795). Військовий діяч. Полковник Київського полку (1779 - 1783). Генерал-майор. Учасник російсько-турецької війни 1768- 74рр.
- Остроградський Петро Федорович (1730-1813) – зробив опис земель Келебрдянської сотні (1758р). Володів Лозовим островом на Дніпрі поблизу Келеберди. Бунчуковий товариш, підкоморій, колезький радник.
- Лебідь Максим Максимович – народився 1889 р. в с.Келеберда. Поет Автор багатьох поезій. Директор Будинку літераторів у Харкові. Репресований, помер 1939р.
- Брайко М.Р. – народна поетеса.
Келеберда – моє село -
Дніпра зелена траса,
Навіки в серці зберегла
Ти стежечки Тараса.
Келеберда, Келеберда,
Вода – і зліва й справа.
Келеберда, Келеберда,
Прадавня переправа.
(Маркіян Давидович Назаренко – місцевий поет.)
(Від автора): Ідея написання історії села Келеберди виникла в 1957 році, коли бувший Радянський Союз відмічає 40-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Тому точкою відліку слід вважати 1957 рік.
І. Історичне минуле Келеберди.
На лівому березі Дніпра (як ліве крило м. Канева) мальовничо розкинулось село. Приємна для ока картина села, коли поглянути на нього з правого берега Чернечої гори, з могили Тараса Григоровича Шевченка.
Село потопає в гущині садків. За деревами зрідка біліють рядки білих хат, а найкраще видно будинок сільського клубу, що стоїть на найвищому місці, де колись була церква.
Колись у сиву давнину, на території, де розташоване село, було водоймище Дніпра. Дніпро-Славута розливався аж до хутора Діброва, що лежить за три кілометри вище с. Ліплявого.
Про це свідчать залишки річкового дна: різні черепашки, камені-гальки, які можна знайти на піщаних горбах, що відділяють село від поля. Хоча нині ці піщані горби всі заліснені, починаючи з повоєнних років Великої Вітчизняної війни 1941-45років, зусиллями Ліплявського та Прохорівського лісництв. Село ділиться на дві частини (село і селище) невеликою річкою Цибля, яка витікає з-під Переяслава-Хмельницького і впадає в Дніпро в районі с. Келеберди. Колись ця річка була багатоводною і бистрою, що давало змогу будувати на ній млини-лодяки, а також запруджувалась для розведення риби. Пруд біля саду пана Скорохода. У зв’язку з будівництвом Канівської ГЕС ця річка зовсім зникла.
Про походження назви села існують перекази, але історичні дані населенню не відомі.
Із переказів довідуємось, що колись на високому місці, на березі Дніпра, де не затоплювала повідь, першим оселився рибалка по прізвищу Берда. З часом біля (коло) нього стали поселятись інші переселенці. Поселення виникло коло Берди, що з часом перефразувалось у Келеберду (Колоберди). Від чого й походить назва селища (лівої сторони села), а згодом і все село назвали Келеберда.
Інші твердять, що слово Келеберда татарського походження. На місці, де розташоване село, була розташована татарська кріпость і переправа через Дніпро. Про це свідчать історичні знахідки та пам’ятки. За селом, на горбах ще й тепер знаходять бронзові наконечники стріл. Ці інші знахідки, а також розкопки цілого ряду могил в селі і за селом, в яких було велике число черепів та різна зброя, говорять про те, що на території села проходили великі бої, очевидно з татарами, турками. Цікаво, що біля Кременчука Полтавської області є ще одне село Келеберда, яке розташоване на лівому березі Дніпра. Тому більш ймовірно, що назва - Келеберда походить від татаро-монгольського – місце переправи чи кріп ость.
В сімдесятих роках минулого століття Келебердою зацікавились співробітники кафедри археології Київського державного університету після того, як на кафедру потрапила залізна бойова сокира епохи Київської Русі , яка була знайдена місцевими жителями на території Келеберди.
Співробітники кафедри археології під керівництвом Сергія Васильченка неодноразово приїздили на Канівщину та зокрема в Келеберду для проведення розкопок. В піску їм траплялися зовсім не сенсаційні археологічні знахідки, як, наприклад численні уламки так званої багато- валинової кераміки епохи бронзи, тобто другого тисячоліття до нашої ери. Викопали і кілька фрагментів горщиків так званої черняхівської культури – ІІ-V століття. Знайшли вони також дуже багато черенків українського посуду, дитячу глиняну іграшку-свистунець у вигляді стилізованої фігурки кабанчика і кілька шматків глиняної обмазки печей і долівки.
Ще й раніше в Келеберді знаходили римські монети, уламки черняхівської бронзової фібули, тобто застібки для одягу. Відкрито тут і курганний могильник епохи Київської Русі. Отже , на цьому місці поселення неодноразово поновлювалися протягом тисячоліть. Що ж вабило сюди людей?
Келеберда розташована напроти острова з широкими обмілинами, які створювали найбільші в усій окрузі зручності для переправи.
Ще в тридцяті роки ХІХ століття, подейкували старожили, влітку обмілілу ріку легко переходили вбрід. Не випадково, мабуть, одне з досліджених археологами поселень східних слов’ян-полян виникло на лівому березі Дніпра саме в районі броду. Свідчення про існування в цих раях важливої переправи ще за епохи раннього середньовіччя знаходимо в літописах.
Тоді тут проходив кордон між Київською Руссю і племінними угрупуваннями степових кочівників. Місце було небезпечне. В ХІ-ХІІІ сто-літтях давньоруські князі охоче використовували для охорони південних кордонів Русі вихідців з тюркомовних племен , так званих „чорних клобуків”. У літописах згадується поселення „чорних клобуків”, зокрема біля давньоруського міста Заруба, неподалік важливого броду через Дніпро. Заруб же був розташований лише в кількох кілометрах на північ від сучасної Келеберди (тепер Зарубинці та Монастирок). Найвірогідніше мова йде саме про Келебердянський брід.
Зрозуміло, що „клобуки” пильно стежили за цією переправою і мали там якісь свої укріплення, на що вказує, до речі, сама назва Келеберда. Тюрське слово „кале” або „келе” означає „фортеця”.
А хтозна, чи не біля Келебрдянського броду очікували на орди половців об’єднані сили давньоруських князів, які , за літописами, збиралися стерегти небезпечну переправу саме в районі Канева?
Залізна сокира з Келеберди – красномовний свідок тих неспокійних подій. В епоху пізнього середньовіччя бля броду точилися бої між захисниками рідної землі і турками , кримськими татарами, які йшли походами на Україну. І лише у ХVІІІ столітті, коли на Канівщині стало спокійніше, тут виникає сьогоднішнє село, яке запозичило назву безпечної вже переправи.
Отже, можна сказати, що скромні знахідки археологів та й місцевих жителів вагомо доповнили відомості про місце розташування однієї з важливих середньовічних переправ через Дніпро.
... Пішли в небуття важкі часи, весняні повені змили з берега залишки непотрібних вже оборонних споруд. А черепки залишились. І, торкаючись їх, ми через сторіччя відчуваємо тепло рук і сердець, відвагу і незламність в боротьбі наших предків – захисників рідної землі.
Ще за часів кріпацтва на Селищі мали свої маєтки поміщики Канєвські та Базидевичі. Їм належали луки, що тяглися вздовж берега річки Дніпра, дубові і березові гаї та поле, розташоване за пісками на схід від Келеберди.
На правому березі річки Циблі був густий березовий та дубовий ліс. Згодом була заселена і ця частина території: спочатку вільними селянами-козаками, а потім цими землями заволоділа поміщиця Райнович, відома своєю звірячою жорстокістю. Райнович сама власноручно подібно російській Салтичисі, розправлялася з селянами, які не корилися її волі. При ній на території села була збудована цегельня , залишки збереглися й до цього часу. В селі діяла винокурня, шинок. Поміщиця хотіла з власної цегли побудувати в селі церкву. Але викликані з Києва майстри визнали цеглу не якісною. Тому церкву збудували дерев’яну, а з цегли було збудовано огорожу навколо церкви товщиною в 80см і висотою 2,5-
Церква була збудована в зруб та обшита дошками. На побудову церкви селяни також вносили по можливості свої пожертвування (гроші). Були складені списки осіб, які вносили кошти на будівництво та закладені в рублені стіни. В 1934 році церква була переобладнана під клуб. В роки німецької окупації 1941-43років церква знову відновила свою роботу. Після війни це приміщення використовувалося під клуб та бібліотеку. А в 1975 році , коли було збудовано новий Будинок культури, це приміщення переобладнали під спортивний зал та історичний музей. В 1979році приміщення розібрали як таке, що не пригодне для подальшого використання. Ось тоді було знайдено списки людей, які вносили свої кошти у побудову церкви.
Цегляну огорожу за якою в 1918 році петлюрівці катували селян, які боролися за Радянську владу, у повоєнні роки селяни поступово розібрали для власних потреб.
Нині на цьому місці в 1967 році закладено липовий парк (на честь 50-річчя Радянської влади), де знаходиться Братська могила воїнів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та меморіал односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни та жертвам голодомору 1933-1934 років.
До 1917 року у селі більше двох третин населення були зовсім безграмотними (грамотними на той час вважався той, хто вмів читати та написати своє прізвище). До 1878 року в селі зовсім не існувало школи. Першими грамотними на селі були Бобруцький і Скубко, які навчалися у Золотоноші у дяка.
В 1878 році було відкрито церковно-приходську школу на одне класне приміщення. Першим учителем цієї школи був Барановський. Заняття в школі було безсистемним, не кожного дня навчалися в школі. В 1900 році школа згоріла і заняття ніде не проводилися. В 1903році дячиха Миславська навчала дівчат-селянок килимарству. В селі виникла група майстрів- килимарів, які славилися своєю роботою на всю Полтавську губернію. Килимарками села Келеберди був витканий особливої краси килим, якого дячиха подарувала відомому єпископу Гедеону.
В 1905 році було відкриту школу, в якій працював відомий революціонер-учитель Усенко, який був пізніше арештований і висланий на каторгу в Сибір. Учитель Усенко та фельдшер Концевич – були першими революціонерами соціал-демократами, які ширили вістку серед селян про Леніна та його вчення, про ломку старого і побудову нового життя. В період революційного руху 1905-1907 років серед селян появилися керівники і організатори революційних виступів. На Канівському острові в лісовому масиві таємно збиралися селяни-революціонери на збори.
Організаторами цих зборів були Концевич, Литовченко, Гайда, Кур’ян Савка. На зібраннях читали марксистську літературу, готували селян до революційного виступу проти царизму. Про ці нелегальні зібрання дізналися царські жандарми. Були визвані козаки-черкаси для розгрому групи. Частину організаторів було арештовано, більшість втекли і в селі не появлялися (Концевич).
Але ідея проведення революції, яку вони заклали в душі селян не згасла. Вони вірили, що революція прийде, що Ленінське вчення про передачу влади трудовому народу неодмінно переможе. Що сталося в жовтневі дні 1917 року.
КЕЛЕБЕРДА ПІСЛЯ ЖОВТНЯ 1917 РОКУ.
Як символічно говорить історія – громом пострілів “Аврори” в Пітері було проголошено нову еру в житті людства. Це було 7 листопада 1917 року. Хвиля жовтневого повстання в Петрограді і Москві розкотилася по всій Росії, дійшла й на Україну, охопивши міста і села. Селяни Келеберди, які самі приймали участь в революційній підготовці, радо зустріли перші Декрети Радянської влади. Та найближчим для них був Декрет про землю.
Декрет про землю увійшов в силу в Келеберді вже в 1917 році. Була створена так звана “Селянська спілка”, головою якої був обраний Кур’ян Сава Тимофійович, секретарем Степаненко Ігор. Це були перші представники нової влади на селі.
Восени 1918 року поміщицькі землі були передані селянам. Вже весною 1919 року селяни вперше сіяли на землях, відібраних у місцевих поміщиків Канєвського та Скорохода.
Влітку 1919 року, коли війська Денікіна підійшли до Канева, поміщик Пилип Канєвський знову відібрав землю у селян, тане на довго. Червона Армія розгромила війська Денікіна, і землі навічно передані селянам. Керівним органом на селі були збори селян (сход). Рішення приймались відкритим голосуванням. Незабаром було обрана сільська Рада, головою сільської Ради був обраний Закалюжний Марко Карпович, першим секретарем був Стрілець Іван Никифорович, якого вороги вбили в 1921 році. В той період в навколишніх лісах Келеберди, Ліплявого, Озерища, Решіток, Хоцьок, Ганинкового хутора біснувались банди під керівництвом Чорного, Зеленого і Марусі. Вони робили нічні вилазки на села і по звірячому розправлялися з сільськими активістами.
З приходом радянської влади на селі почала активно розвиватись освіта і культура.
На місці попівської старої хати було побудовано приміщення сільської Ради, відкрито школу чотирьох-річку, почалась культурна революція на селі. З ініціативи і під керівництвом вчителя Майдана Івана Степановича, Дереви Сильвестра Максимовича в селі створено драматичний гурток “Просвіта”. До складу гуртка входила передова молодь села, перші атеїсти , інтелігенція: Стрілець Іван Н., Кузнєцов Василь З., Роздобудько Кирило Ф., Олисеєнко Іван С., сестри Марфа та Надія Слюсаренки, Скубко Данило Д., Майдан Іван С., Зіна і Наталка Добро вольські та інші. З великим успіхом виступав самодіяльний хор під керівництвом Румини Василя Панасовича. Утворений хор та драмгурток “Просвіта” користувався великим авторитетом навіть у сусідніх селах Ліплявому, Прохорівні, Гладківщині та інших.
Вже в 1929 році було відкрито перший клуб на селі, в цьому ж році вперше в селі почали демонструвати кінофільми. В 1931 році на вимогу передової молоді та активу села церква припинила свою роботу.
В 1934 році церква була переобладнана під клуб. Особливо активно розпочинає свою роботу клуб в період 1936-1941 років (Завідуючий клубом Омельченко М.П.).
В клубі активно і постійно діяли гуртки: співочий, драматичний, радіо гурток. В цей період вже була ліквідована неписьменність в селі. В 1935 році було відкрито семирічку . Жовтнева революція ліквідувала нерівноправність жінки з чоловіком. Навчання стало доступним для всіх верств населення, проводилося рідною українською мовою. Школа стала дійсно всенародною, перестала бути засобом панування буржуазії, поміщиків та духовенства . Вона стала засобом комуністичного виховання молодого покоління. Утворились дитячі та молодіжні організації: піонери та комсомольці. Першим секретарем комсомольської організації села був обраний Світличний Лаврентій, а її першими членами були Рудь Олексій Арсентійович, Роздобудько Євгеній Кирилович, Лубенець Настя.
В 1937 році в Келебердянській семирічній школі був перший випуск семикласників. Окрім того в школі було організоване вечірнє навчання по ліквідації неписьменності (лікнеп). Добре велось господарство школи. Директором школи в ці роки був Хакало Оксентій Олексійович.
В тридцяті роки ХІХ століття в молодій Радянській державі розпочалась колективізація сільського господарства. Для келебердян 1929 рік став роком колективізації на селі. В цьому році було організовано Товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ). Товариство потім іменувалося артіллю “Дніпрова хвиля”.
Фундаторами її були Сахно Кость, Ковтун Павло, Незамай Дмитро, Патраш Степан, Литвин Митрофан, Незамай Наталка , Митрофан Мотря.
В 1932 році група селян- середняків об’єднались у артіль “Тарасова думка”. Фундаторами її були Харлай Олексій, Кур’ян Яків, Савченко Макар, Міщенко Платон, Скубко Євмен, Скубко Іван.
З часом ці дві артілі перейменувалися в два колгоспи ім. Мануїльського та ім. Карла Маркса, аж до об’єднання в одне колективне господарство ім. Кар-ла Маркса в 1950 році.
Спільний обробіток землі, артільне господарство мали свої переваги перед одноосібним, і селяни підтримували колгоспне будівництво на селі. В той період основною тягловою силою по обробітку землі були коні і воли . Але з 1935 року почали застосовувати механізацію: обробіток грунту трактором, на полях появились жатки, молотарки, сівалки. Міцними стали колективні господарства в 1936-1940 роках, а від цього стали заможно жити селяни. В побут колгоспника стало входити радіо, велосипед. Запрацювали кооперативні промтоварні та продуктові магазини, не було нестачі в промтоварах та продуктів харчування.
- Гарно жили ми до війни в колгоспах – такі слова можна було почути з уст старожилів – колгоспників.
22 червня 1941 рік. Почалася Велика Вітчизняна війна проти фашизму. Коричнева чума заповзла на Українську землю і спустошувала її родючі ниви і сади, попелила житла, убивала дітей і старих. Не обминула вона і Келеберду. Війна розлучила матерів з синами, чоловіків з жінками, братів з сестрами, одних – на період війни, інших – назавжди.
Всі чоловіки призовного віку були мобілізовані на фронт. Лишились жінки, діти та старі чоловіки.
Під німецькою окупацією село перебувало з липня 1941 року по 23 вересня 1943 року. Окупанти зруйнували і спалили колгоспні господарства та значну частину селянських осель.
Окремі воювали з фашистами в партизанському загоні, який діяв в Ліплявських лісах.
Зокрема, Іван Василака, який до війни був головою місцевого колгоспу, діяв у партизанському загоні разом з дитячим письменником А.П.Гайдарем. Фашисти арештували дружину І. Василаки і розстріляли в м. Золотоноші.
Учитель-комсомолець Світличний Лаврон Миронович згуртував навколо себе молодь, змонтували радіоприймач, слухали Москву і розповсюджували правду про події на фронті.
23 вересня 1943 року Келеберда була звільнена від окупантів воїнами 93 –ї Червонопрапорної, Ордена Суворова, Миргородської стрілецької дивізії та 206 –ї стрілецької дивізії. На фронтах війни Келеберда втратила 143 своїх односельчан. В Братській могилі захоронено 26 відомих воїнів та 66 невідомих, які загинули при звільненні села Келеберди.
Після війни почалося відродження колективних господарств ім. Мануїльського та ім. Карла Маркса. Працівниками цих господарств в основному були жінки. Потім на підмогу підійшли ветерани війни та інваліди, які повернулися з фронту. Значну роль у відродженні колективних господарств відіграли Юрій Світличний, Федір Косяк, Павло Онучко, Леонід Красовський, Ігор Сурж та інші.
Небагато часу пройшло і колгоспи стали на ноги. Збудовано нові корівники, свинарники, інші громадські будівлі.
В 1950 році прибуток колгоспу становив 225 тис крб., в 1953 році – 326 тис.крб., в 1956 році – 1млн 310 тис .крб.. В 1950 році середній збір зерна становив 11,9 ц/га, в 1956 році- 14,4 ц/га. Удій молока на одну фуражну корову в 1950 році – 1213л, в 1956 році – 1663л. В цей час в кожну оселю проведено радіо, половина населення мають власні велосипеди та більше десятка мотоциклів.
З кожним роком село обновлюється, колгоспники масово будують добротні житлові будинки. Зникає з дахів солом’яна покрівля, будинки покривають залізом та шифером. В колгоспі працює п’ять автомашин, девять тракторів, шість комбайнів та багато іншої причіпної с/г техніки. Збудовано новий корівник, гараж для автомашин, майстерня та кузня, два вітродвигуни, дитячі ясла. В селі працює школа-семирічка під керівництвом директора школи Красовського Леоніда Івановича.
Значних успіхів досяг колгосп ім. Карла Маркса під керівництвом голови Марченко Андрія Івановича в 1965 році. Зібрано по 28,3 ц/га пшениці, 33,6 ц/га кукурудзи, 24,8 ц/га гороху, 229 ц/га цукрових буряків. В добротних фермах утримуються 860 голів ВРХ, з них 215 корів. Неподільний фонд колгоспу в 1965 році становить 588962 крб. В колгоспі працюють 813 членів колгоспу. Село електрифіковано, з’явились перші телевізори, радіоли, радіоприймачі.
Рік 1966-й. В селі нараховується 554 окремих господарства, населення села становить 1436 осіб. За рік народилося 14 нових громадян села. В колгоспі ім. Карла Маркса об’єдналися 507 сімей. На ланах колгоспу працює 13 потужніх тракторів 16 автомашин, 3 зернових комбайни та 3 кукурудзяних комбайни. В цьому році зібрано урожай пшениці по 29,3 ц/га, гороху по14,8 ц/га, кукурудзи – по25 ц/га, цукрових буряків - по 251 ц/га. Огородники зібрали 371 ц. овочів на площі
В восьмирічній школі навчалось 184 учні. В школі обладнані хімічний та фізичний кабінети. Є своя кіноустановка, телевізор , магнітофон та інше приладдя. В цьому році виготовлена документація на будівництво нового Будинку культури. Книжковий фонд сільської бібліотеки становить 7346 книг. Вона обслуговувала 700 читачів, за рік зроблено 12800 книговидач.
В сільській кооперації збільшився попит на побутові і культурні товари. Продано селянам 22 телевізори, 18 радіол, більше 30 велосипедів і мопедів , до 10 мотоциклів, пральні машини та інше. По селу збудовано за рік 36 нових житлових будинків.
Рік 1967-й. Село і далі перебудовується, за рік побудовано 42 нових будинків. Почалась забудова нового центра села. Збудовано нове приміщення сільської ради (нині ФАП). Побудовано новий сільмаг. Населення села зростає за рік народилося 18 нових громадян села. На полях колгоспу в цьому році зібрано по 13 ц/га пшениці на площі
Керівництво колгоспним виробництвом здійснювали Марченко Андрій Іванович – голова і Шепіль Григорій Дмитрович – парторг. Зростає культура села , почалось будівництво Будинку культури . Сільська бібліотека обслуговує 750 читачів, її книжковий фонд налічує 7748 книг. Лише за 1967 рік він поповнився на 1186 книг на загальну суму 459 крб. В селі почала працювати пошта, до цього Келеберду обслуговувало Ліплявське поштове відділення. Сільська восьмирічна школа навчала 162 учні. В цьому році 8 класів закінчило 21 учень, більшість із них пішли продовжувати навчання в Ліплявську середню школу, а решта пішли до технікумів та професійно-технічних училищ. Вечорами в багатьох хатах селян засвічуються голубі екрани телевізорів. Їх тепер налічується біля сотні.
За рік сільмаг продав селянам на десятки тисяч карбованців різного одягу, взуття, краму. Продано 28 телевізорів, 16 радіол, більше 40 велосипедів і мопедів, 8 мотоциклів, 4 холодильники, пральні машини та інше. Різної художньої літератури продано на суму близько тисячі карбованців. В селі збудовано та відкрито магазин господарських товарів (нині сільський бар).
Рік 1968-й. Село далі розбудовується. Колгоспники купують газові плити на скрапленому газі. На кінець року в селі їх більше десяти. Кооперація продала селянам більше 20 телевізорів, кілька радіол, більше 40 велосипедів, 2 мотоцикли, пральні машини, холодильники. Колгосп, керований Іваном Яковичем Якименком, на кінець року має чистого прибутку 62602 крб. Валовий збір зернових становить 16572 ц. Урожайність з одного га 21,8 ц., в т.ч.: пшениці 24 ц, кукурудзи 47,5 ц, цукрового буряка 286 ц, картоплі 46,1ц. Поголів’я ВРХ становить1032 голови в т.ч. 300корів, надоєно молока 2045т. В сільській школі навчалося 142 учні.
Рік 1969-й. Повністю закінчено електрифікацію села. Вечорами голубий вогник загорається більш як 150 хатах селян. Достаток прийшов до колгоспників. Незважаючи на несприятливий господарський рік, на полях колгоспу вирощено 23592 ц зернових, в т.ч. пшениці по 31,4 ц/га ,кукурудзи – по 50,1 ц/га, цукрових буряків – по257,4 ц/га і картоплі – по72 ц/га. Значних успіхів досягли і тваринники колгоспу. Доярки надоїли 2356 т молока, поголів’я ВРХ на кінець року становить 1300голів, в т.ч. 315 корів. На кінець господарського року чистий прибуток становить 607586 крб. Кращих успіхів в роботі досягли доярки Коптіла Ганна Данилівна і Піскова Ольга Сергіївна, телятниця Сквирська Марія, свинарка Незамай Зіна Данилівна, тракторист Міщенко Павло Іванович, шофер Скубко Микола Кирилович, ланкові Гетьман Любов Антонівна та Кононенко Мелашка. Оплата трудодня колгоспника досягла 3 крб 20 коп, в т.ч. грішми 2 крб 99 коп. В середньому заробітна плата колгоспника за рік становить 654 крб.
Рік 1970-й. На полях вирощуються нові сорти зернових. Зросла культура землеробства і тваринництва, ферми поповнилися високопродуктивною худобою. Споруджено типове чотирьох-рядне приміщення для ВРХ. В ньому розмістили ферму телиць. В селі збудовано 74 житлових будинки, в т. ч. за рахунок колгоспних коштів один для спеціалістів сільського господарства. 80 сімей користуються газовими плитами. Споруджується Будинок культури на 400 місць, приміщення адмінбудинку. Для працівників ферми в колгоспі відкрито профілакторій. Поліпшилася робота культосвітніх закладів. Сотні трудівників села користуються послугами бібліотеки. При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності: хоровий, вокальний, драматичний та художнього читання.
1971-1974 роки були роками визначного підйому добробуту в селі. В місцевому колгоспі урожайність сільськогосподарських культур з кожним роком підвищується. Зокрема в 1973 році пшениці зібрано 56 ц/га, кукурудзи 37,5ц/га , цукрових буряків 281,5 ц/га. Продано державі зернових 12876ц, цукрових буряків - 30993ц, молока – 7377ц, м’яса - 1489 ц.
Сприятливі погодні умови 1974 року дали можливість зібрати дорідний урожай. В засіки Батьківщини засипано зернових 12021ц. Ланки Пелагеї Міщенко, Марії Шакало, Ольги Міщенко, Любові Гетьман накопали понад 430 ц / га цукрового буряка. В 1974 році колгосп ім. Карла Маркса вперше в історії вийшов на рубіж 1млн крб. грошових прибутків. Оплата людино-дня становила 4 крб 31 коп.
Для своїх жителів села гостинно відкрив двері Будинок культури на 450 місць. На першому поверсі розміщена сільська бібліотека, яка обслуговує 1050 читачів. Кожного вечора яскраві огні Будинку культури кличуть до себе хліборобів та інтелігентів села відпочити після трудового дня, послухати цікаву лекцію, огляд літератури, взяти участь в читацькій конференції, подивитись кінофільм, концерт чи взяти участь в тематичному вечорі та усному журналі. При Будинку культури працюють сім гуртків художньої самодіяльності: хоровий, вокальний, драматичний, танцювальний, духовий, струнних інструментів, а також Будинок піонерів на добровільних засадах під керівництвом В.М. Дорошенка. З ініціативи директора школи Красовського Леоніда Івановича та секретаря парткому Панчохи Віктора Петровича при Будинку культури обладнано довідковий центр. Велику роботу по обладнанню художнього оформлення та збору довідкових матеріалів провели вчителі місцевої школи Роздобудько Євген Кирилович, Красовський Леонід Іванович, Дорошенко Василь Миколайович, Профацька Катерина Федорівна, Савченко Іван Іванович та інші.
Для працівників поля збудовано новий Будинок механізаторів, в якому є кімнати відпочинку, ленінська кімната, кабінети спеціалістів , їдальня, лазня.
Зростають нові будівлі на фермі колгоспу, збільшується машино-тракторний парк. Село будується і прикрашається. Біля Будинку культури насаджено парк , збудовано центральну дорогу в селі, яка обсаджена молодими деревами.
В травні місяці 1974 року колгосп ім.. Карла Маркса було перейменовано в колгосп “Росія” у зв’язку з об’єднанням в єдине господарство з сусідніми селами Прохорівка та Сушки.
В серпні 1982 року колгосп “Росія” було перейменовано в колгосп “Дніпро” у зв’язку з роз’єднанням з господарствами сіл Сушки та Прохорівки.
Найбільшого розвитку зазнало село в період 1982-1992 років. За цей період збудовано
До школи та дитячого садка підведено водогін. Проведено централізоване опалення до школи, дитячого садка, адмінбудинку, Будинку культури, ФАП та магазинів.
Збудовано сільський стадіон та стрілецький тир, розпочато будівництво плавального басейну. В колгоспі збудовано нові корівники, будинок тваринника, пилораму, новий авто гараж, майстерню для обробітку деревини. В цей час більше 50 селян стояли на чергу для придбання легкових автомобілів.
Все працююче населення було забезпечене робочими місцями не лише в селі, а і в багатьох організаціях м. Канева.
Велика заслуга в цьому бувшого голови колгоспу Загребельного Михайла Васильовича та голови сільської ради Шепіля Григорія Дмитровича.
В 1987 році неповна середня школа с. Келеберди отримала статус середньої під керівництвом відмінника освіти України Дорошенка Василя Миколайовича.
З цього часу Келебердянські учні більше не мандрували в сусіднє село Ліпляве для здобуття середньої освіти.
В 1990 році в школу поступили три перших комп’ютери, як спонсорська допомога від діаспори Канадських українців.
В листопаді 1992 року колгосп “Дніпро” перейменовано в КСП “Дніпро” .
В 1995 рокі проведено розпаювання колективних земель. В 1996 році всі бувші колгоспники отримали земельні сертифікати.
Землі запасу і резерву передані сільській раді.
В грудні місяці 1999році КСП “Дніпро” було реорганізовано в СТОВ “Дніпро”.
Останнім головою КСП “Дніпро” був Доценко Дмитро Олександрович, що засвідчено загальними зборами КСП від 15 лютого 2000 року.
За період реформування сільського господарства в Україні в Келеберді почався занепад, особливо в сільському господарстві. Все колективне було розграбоване та розвалене. Всі будівлі, ферми, гаражі, тракторний стан, дитячий садок і т.д. були розібрані по цеглині та розділені між членами СТОВ “Дніпро” в рахунок майнових паїв. Така доля спіткала все технічне забезпечення бувшого СТОВ.
До 2006 року не встигли лише зовсім розібрати Будинок культури.
Таким чином реформи проведені на селі, відкинули розвиток села на два десятиліття назад.
Рік 2012- й - до сьогодення с.Келеберди.
На території села знаходяться такі установи: КЗ «Келебердянський ліцей, фельдшерсько-акушерський пункт, Будинок культури, три пилорами.
Село має автобусний зв’язок з Каневом, Золотоношею , Черкасами, Києвом , Харьковим. Жителі села мають в своїй власності легкові і вантажні автомобілі , трактори, мотоцикли.
Створено кооператив “Надія”, який займається газифікацією села. Членами цього кооперативу стали 430 жителів села, які внесли свої кошти в сумі близько півтора мільйона гривень для будівництва газопроводу по селу.
Реконструйовано місток через бувшу річку «Циблю», проводиться реконструкція Будинку культури та адміністративного будинку.
Єдиним центром культурного життя в селі являється загальноосвітня школа, де працює 21учитель, доглянутий шкільний стадіон, на території якого проводяться весняні та літні сільські свята. Для всіх жителів села проводяться в школі такі свята, як День першого та останнього дзвоника, а також випускні вечори для випускників школи.
Кожного року біля Братської могили загиблим воїнам у роки ВВв, меморіального комплексу жертвам голодомору 1932-33р.р., загиблим односельчанам в роки Великої Вітчизняної війни, проводиться святкування Дня перемоги у ВВв – 9 Травня та інші такі заходи: відзначають Новий рік, Колядки, Міжнародний жіночий день, День Перемоги, День захисту дітей, свято Івана купала, День незалежності України, День визволення села від німецьких окупантів, День села, День працівників сільського господарства.
29 жовтня 2017 року, в рамках адміністративно-територіальної реформи 2015 року, село Келеберда шляхом добровільного об’єднання 3 сільських рад Ліплявської, Келебердянської та Озерищанської ввійшло до Ліплявської ОТГ.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА С.ОЗЕРИЩЕ
Озери́ще — село в Україні, в Канівському районі Черкаської області. Центр Озерищанської сільської ради. Розташоване за 22 км від районного центру — міста Канів.
Населення села становить 238 особи 179 дворів (2016, 314 осіб в 2007).
Назва пішла від чотирьох озер, які розташовувалися на території села.[4]
Протяжність доріг - 7 км, з твердим покриттям - 2 км, водогін - 8,2 км.
Із заходу і півночі село оточене лісами Білоозерського національного природного парку.
До середини XX століття на захід від села знаходився хутір Свининці, згаданий у творі Уласа Самчука «Морозів хутір» (1948).
Історія
Населений пункт Озерищі згадується у книзі історика Володимира Кривошеї «Генеалогія українського козацтва. Переяславський полк», як такий, що входить до складу Переяславського полку Війська Запорозького.
Під назвою Озерище село відоме з 1800 року.
Станом на 1832 рік Озерище було хутором села Хоцьки в якому розміщувався маєток поміщика Костянтина Ілляшенка.
Відповідно до метричної книги церкви Архістратига Михаїла на середину XIX століття на хуторі проживало 11 дворових людей та 58 селян.
Українська письменниця в діаспорі Марія Лівицька згадує Озерище у своєму творі «На грані двох епох». У книзі зокрема зазначається, що за переказами свідків у маєтку поміщиків Ілляшенків час від часу з'являвся привид жінки. Місцеві це пояснювали тим, що один із дуже давніх власників маєтку був надзвичайно жорстокою людиною та займався катуваннями. Після того, як будинок маєтку було розібрано під його фундаментом було виявлене масове поховання замордованих людей.
1860 року біля села був утворений хутір Роздол-Березовий. Першим його поселенцем був уродженець села Ліпляве Береза А. С., який купив ці землі у пані Дорошкевич. Куплені землі він перепродував іншим селянам з правобережжя (родини Колісники, Царенки, Малуші та інші).
На початку XX століття нa кошти пана Завойка була збудована невелика дерев'яна церква Святого Костянтина. У 1930-ті роки під час колективізації церкву переобладнали під зерносховище. Згодом в її приміщенні була школа.
У 1921 році неподалік села відбувся бій між повстанським загоном отамана Чорного (Гаврила Куреди) та більшовицькими військами, в якому повстанці здобули перемогу.
Не оминув село і Голодомор в Україні (1932—1933), набагато пізніше у пам'ять про померлих було встановлено у селі пам'ятний знак у вигляді хреста. Перший колгосп «Перебудова» очолив Чередніченко І. О.
В роки Другої світової війни поблизу села йшли запеклі бої. В центрі села знаходиться монумент і братська могила радянським воїнам. На сторінках обласної преси своїми спогадами про ці часи ділиться уродженець села Володимир Сухина. Він зокрема зазначає звірства нацистського коменданта із тодішнього райцентру Гельмязова та начальник поліції. Проте сільський староста Тихон Дмитрович намагався допомагати односельцям. Під час наступу Червоної армії у 1943 році селяни тікали подалі від Дніпра, щоб не потрапити під випадковий обстріл з боку Канева. У приміщенні колишньої церкви, яка в той час використовувалася, як школа, був госпіталь, куди підвозили поранених під час битви за Дніпро.
1 жовтня 1941 року у селі зупинявся культовий радянський письменник Аркадій Гайдар, який разом із загоном полковника Орлова намагався вийти з німецького оточення. Переховуючись від німців у навколишніх лісах Гайдару вдалося налагодити чисельні знайомства з мешканцями села. Згодом Гайдар приєднався до партизанського загону Горєлова, який через деякий час був розгромлений.
Крім загону Горєлова у навколишніх лісах діяв також партизанський загін імені Чапаєва. Партизани загону для конспірації носили форму поліцаїв. Активних боєвих дій не вели, обмежуючись диверсійною роботою.
Найбільшого розвитку село зазнало в 1964-1967 роках, коли головою колгоспу був П. П. Чередник. При ньому було збудовано ферми для худоби, сільський клуб, тракторну бригаду, дитячий садок. Згодом колгосп було розформовано, а його землі та господарство передані до радгоспу імені Гайдара, з центральною садибою у селі Ліпляве.
У 1994 році Національна академія наук України проводила археологічну експедицію по населеним пунктам і їх околицях лівобережжя Канівського водосховища, серед інших поблизу села Озерища були знайдені пам'ятки різних епох у тому числі давньоруські.
Адміністративне підпорядкування
До 1923 року село належало до Хоцьківської волості Переяславського повіту Полтавської губернії.
У часи з 1918 по 1919 роки входило до складу землі Переяславщини.
Після 1923 року село підпорядковано до Гельмязівського району Золотоніської округи, в 1925 разом з районом перейшло до Черкаської округи, а з утворенням Київської області до її складу.
Під час нацистської окупації 1942–1943 Гельмязівський район належав до Золотоніського ґебіту Райхскомісаріату Україна.
До 1963 року село продовжувало перебувати у складі Гельмязівському району, який до 1937 року належав до Київської, потім до 1954 до Полтавської області. Після ліквідації Гельмязівського району село перейшло на короткий час до Драбівського району, а з 1965 входить до складу Канівського району Черкаської області.
До 1980-тих років включно село підпорядковувалася Ліплявській сільській раді.
Сучасність
В селі знаходиться церква Адвентистів сьомого дня. Храмове свято 4 листопада — Ікони Казанської Богоматері.
В селі працюють клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт. Село має автобусний зв'язок з райцентром.
29 жовтня 2017 року, в рамках адміністративно-територіальної реформи 2015 року, село Озерище шляхом добровільного об’єднання 3 сільських рад Ліплявської, Келебердянської та Озерищанської ввійшло до Ліплявської ОТГ.
Персоналії
Багато односельців отримали різні нагороди:
К. Й. Борзова нагороджена орденом Дружби народів, В. Ф. Хроленко та В. І. Бондар — орденами Трудової Слави, К. Л. Шаблевська — орденом Трудового Червоного Прапора.
В 1930-ті роках в селі жив вчитель Омелько Лисак, який організовував вистави для селян.
К. Д. Щербак — художник, картини якого й досі можна знайти в домівках односельців.