Прохорівський старостинський округ

(с.Прохорівка, с.Сушки)

Староста Прохорівського старостинського округу - Сквиря Наталія Павлівна

Кількість населення: с.Прохорівка - 287 особи

З них: діти дошкільного віку - 13 осіб

Заклади соціальної сфери в с.Прохорівка:

ФЕЛЬДШЕРСЬКИЙ ПУНКТ - фельдшер: Розе Ольга Анатоліївна 

ПРОХОРІВСЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ КЛУБ - завідувач: Єрмохіна Валентина Іванівна 

БІБЛІОТЕКА - завідуюча: Тукаленко Марія Андріївна 

Кількість населення: с.Сушки - 604 особи

З них: діти дошкільного віку - 25 осіб

Заклади соціальної сфери в с.Сушки:

ФЕЛЬДШЕРСЬКИЙ ПУНКТ - фельдшер: Статкевич  Ганна Василівна 

СУШКІВСЬКИЙ БУДИНОК КУЛЬТУРИ - директор: Прохорова Вікторія Андріївна 

БІБЛІОТЕКА - завідуюча: Виноградова Тетяна Михайлівна

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА СЕЛА ПРОХОРІВКА

Вперше село Прохорівка згадується в люстрації Київського воєводства за 1622 рік як містечко, що входило до складу Канівського староства. Є село і на карті Боплана. Топонім „Прохорівка” походить від імені першого поселенця Прохора (за легендою) або козаків Прохоровичів. У перші десятиліття Прохорівка була чисто козацьким поселенням. У 1648 році село ввійшло до складу Бубнівської сотні, а з 1735 року воно стало центром  сотенного управління, що призвело до занепаду сотенного містечка Бубнова.

У 1729-1731 роках село Прохорівка, „вільне і диспозиції гетьманській належне”, налічувало 25 дворів вільних козаків. За даними Генерального опису Лівобережної України 1765-1769рр. і ревізії 1767р. в Прохорівці налічувалося 125 дворів, 20 бездвірних хат, а населення було 565 чоловік. Налічувалося 3 винокурні, 2 водяні млини, 4 пасіки, які мали 147 пнів. Рогатої худоби було 507 голів, свиней 362, овець і кіз 612, коней 134.

Із 1781 по 1787 роки село налічувало вже 241 двір та 674 мешканці. Землі села в той час належали Івану Максимовичу, Івану Базилевичу, Петру  Неверовському, різним казенним людям, козакам та селянам. Напередодні реформи 1861 р. тут вже проживало 1407 душ населення. Прохорівка дала  путівку у світ відомим постатям української та російської історії - герою Вітчизняної війни 1812 року Дмитру Петровичу Неверовському, адміралу російського флоту, герою Кримської війни, творцю та організатору Тихоокеанського військового флоту Росії Василю Степановичу Завойку, відомому українському радянському письменнику Семену Дмитровичу Скляренку. Прохорівка відома своєю мальовничістю, привітністю, гостинністю, завжди привертала увагу науковців, письменників, художників. Високо над селом розкинувся хутір Михайлова гора, де з 1845 року близько 30 років прожив видатний український учений-природознавець, філолог,  історик, фольклорист і письменник, справжній „Український Ломоносов”, перший ректор Київського університету - Михайло Олександрович Максимович. Кілька разів у Прохорівці бували М.В. Гоголь, Т.Г. Шевченко.  Востаннє Шевченко провів у Прохорівці майже два тижні - з 13 по 26 червні 1859 року.

 На початку 20ст. Прохорівка налічувала 436 господарств з населенням 2400 чол. Вони користувалися загалом 2237 десятинами землі. (Материалы подворной переписи Полтавской губернии, 1900г., Золотоношский уезд, Полтава, 1905, стр. 146-151). У 1910р. населення Прохорівки вже складало 2510 чол.

16 січня 1918 року у Прохорівці, як і в усьому Золотоніському повіті, і було встановлено Радянську владу, а у березні 1919 року було створено перше товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), яке об'єднало до 20  бідняцьких господарств. 1929р. на основі ТСОЗу створено першу сільгоспартіль «Новий шлях», головою якого обрано Я.І.Кужеля. У 1930р. у селі засновано ще один колгосп — «ВУАН», перейменований згодом у імені ; Чапаєва, який у 1950р. об'єднався із «Новим шляхом» у єдине господарство - колгосп імені Шевченка.

У 1929р. в селі побудовано двоповерхове приміщення школи, яка перед війною стала середньою. У ці роки в ній навчалося до 500 учнів.

Роки війни стали великим випробуванням для жителів села. З фронтових звитяг не повернулися 130 односельців, 11 сільських активістів були закатовані фашистами під час окупації. З Прохорівки та сусіднього села Сушки майже 70 людям довелося скуштувати гіркого остарбайтерського хліба. Жителям села довелося пережити і страхіття голодоморів 1932-1933 та 1947 років. Але люди не зігнулися під тягарем цих випробувань, а працювали, жили і надіялися на краще. Величезну роботу по закріпленню навколишніх сипучих пісків, що оточували село, проводило Прохорівське лісництво. За визначні успіхи ланкову лісокультурної ланки Августину Григорівну Маріуцу було нагороджено орденом Трудового Червонного прапора. До початку 60-х років 20ст. діяла середня школа, яку в 60-70-х роках, на жаль, було ліквідовано. В 1959р. колгосп ім. Шевченка та сусідній сушківський колгосп «Комуніст» були об'єднані в єдине господарство, яке спочатку зберігало ім'я великого Кобзаря, а з 1966р. воно стало носити назву «Росія». З 1965р. в результаті адміністративної реформи Прохорівка входить до складу Канівського району. Оживало село під час керівництва колгоспом «Росія» таких керівників, як Бакум Василь Якович та Брудзь Микола Іванович. За керівництва першого в селі розгорнулося масштабне житлове будівництво, розпочалося оновлення виробничої бази господарства. Роки, коли колгоспом керував Брудзь М.І., люди пов'язують із прискореним розвитком соціальної сфери, зростанням прибутковості колгоспного господарства, в них з'явилися надії на більш заможне життя. Вулицями Прохорівки пролягли асфальтовані дороги.

На зорі незалежності нашої держави селу, як і всій Україні, довелося долати нові труднощі та випробування. Колгосп «Росія» не витримав випробування законами ринкової економіки і був розформований. Всі працівники колгоспу, — і тодішні, і колишні, одержали розпайовані землі колишнього господарства, і більшість земель взяло в оренду міцне фінансово, організаційно і технічно ХПП «Гладківщанське». Частину орних земель орендують СТОВ «Богатир» та НВФ «Урожай». Але люди не вішають носи, а продовжують наполегливо працювати, надіючись на більш щасливе завтрашнє життя.

Тепер село все більше набуває вигляду курортного поселення, бо на його території швидко зростає кількість турбаз, дачних будиночків. Благо, природно-кліматичні умови для цього тут дуже сприятливі - поряд Дніпро, а навкруги чималі простори, порослі борами. Отже, умови для відпочинку тут непогані. З 2010 року у селі проходить процес газифікації, і блакитне паливо вже надходить у сільські оселі. На початок 2010 року в селі офіційно проживав 321 житель. На сьогодні в селі діють відділення пошти, сільський; клуб, амбулаторія, аптека, лісництво, бази відпочинку, філіал санаторію «Жовтень».

День визволення села від німецько-фашистських загарбників — 24 вересня 1943 року.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА СЕЛА СУШКИ

Історія виникнення села бере початок ще із козацьких часів. Згідно універсалу польського короля Стефана Баторія від 1578р. було збільшено реєстр козаків, що були у нього на службі, до 600 чоловік. Старшим над ними король призначив черкаського і канівського старосту Михайла Вишневецького. За цим же універсалом за свою службу козаки-реєстровці  одержали у володіння містечко Трахтемирів і землі по обидва боки Дніпра  для землеробства і промислів від Трахтемирова і аж до Чигирина. Народна легенда розповідає, що першим поселенцем і був тут один із таких козаків-11 реєстровців, якого звали Сушко. (На жаль, точна дата заснування села невідома, але це десь приблизно кінець 16 - початок 17ст., як і сусідньої Прохорівки.) От від цієї назви нібито і походить назва села. Інша легенда розповідає, що на місці теперішнього села колись ніс свої могутні води сивочолий Дніпро-Славута, і на його березі місцеві рибалки сушили сіті. Звідси нібито й походить назва села. А взагалі на території села люди жили| ще в 5ст. н.е. Це були поселення давніх слов'ян. На жаль, назва цього поселення зникла в мороці часу і до наших днів не збереглася. За даними місцевого історика В. Є. Загорулька, у 12-13 ст. на цій території теж жили люди. Тоді село називалося Мощенки, було воно розташоване на сучасних  лугах, що в напрямку до Дніпра. Щороку велика річка розливалася, і щоб, вберегти свої вулиці від прибутної води та грязюки, вулиці тогочасного села наші предки вимощували дубовими колодами. Звідси походила й назва села_. Але монголо-татари, прийшовши сюди, жорстоко знищили його жителів, навіть зруйнували церкву та вбили місцевого священика. Церковні дзвони вони викинули в озеро, яке ще у 18 ст. називалося Святим. На жаль, теперішня назва і місце розташування цього озера невідомі.

Ще за часів козацтва це село, що нині розкинулося у долині попід лівобережними горбами, належало до складу Богушковської (Бубнівської) сотні. Після Переяславської Ради 1654 року, як і більшість сотенних та полкових містечок та сіл України, увійшло до складу Росії. За переписами 1781-1787 років, Сушки поділялися на володіння бунчукових товаришів  Івана Максимовича, Івана Базилевича, колезького асесора Петра Неверовського та різних козаків, служилих людей та місцевих селян. За цими ж даними село нараховувало 432 жителі та 142 оселі. Внаслідок розвитку промисловості та сільського господарства у пореформеннний період вже наприкінці XIX — початку XX ст. Сушки перетворилися у досить значне містечко, у якому 1910 року мешкало 3887 чоловік. За радянських часів після громадянської війни та роздачі землі безземельникам у 1925 р. в селі було створено товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), у яке ввійшли 7 найбідніших селян, а у 1926р. створено сільськогосподарську артіль «Воля»,  яке очолив Макар Григорович Кикоть. Внаслідок повальної колективізації на| Україні у 1929р. на базі ТСОЗу та артілі „Воля” створено колгосп „Комуніст”, який прославився своєю племінною худобою у передвоєнні роки. Голодомори та війна жорстоко обійшлися з жителями села, забравши собою сотні людських життів. Та це не зломило сушківців, і вони наполегливо продовжували працювати, спочатку відбудовуючи село від воєнних руйнацій, а потім і підносили економіку свого колгоспу на нові рубежі. У 1959р. колгосп „Комуніст” та Прохорівська артіль імені Шевченка об'єдналися, утворивши колгосп імені Шевченка. З 1965 року село в результаті адміністративної реформи переходить до складу Канівського району. В 1966 р. місцевий колгосп став носити назву „Росія”. Земельні угіддя цього укрупненого господарства мали розмір понад 4300га, з них 2700га- орної землі. Найкращі спогади про свій колгосп люди пов'язували із роками правління двох керівників — Василя Яковича Бакума (70-і роки) та Брудзя Миколи Івановича (друга половина 80-х - середина 90-хроків 20ст.) Саме в ці роки село невпізнанно змінилося, бо були побудовані сотні нових добротних будинків, значно поліпшилася і матеріальна база колгоспу „Росія”. Протягом радянських часів у селі продовжувала функціонувати школа - спочатку 7-річна, потім 8-річна, з 1989 р. - 9-річна. Серед шкіл І-ІІ ступеня вона була однією з найбільших у Канівському районі.

Перші роки незалежності України були пов'язані з великими труднощами і проблемами економічного характеру. Люди їх успішно подолали, а от колгосп „Росія” не витримав плавання в морі ринкових відносин. У 1996 р. він був реформований у СТОВ «Обрій», але й це не вирішило його проблем, і фактично з 2003-2004рр. він припиняє своє існування. Розпайовані землі цього господарства були розподілені між його колишніми і теперішніми працівниками. Більшість цих земель їх власники віддали в оренду. В селі продовжують функціонувати сільський Будинок культури, ФАП, школа (на  жаль, 30 серпня 2019 р. її роботу було призупинено), магазини. З 2009 року село газифіковано.

День визволення села від фашистських загарбників - 23 вересня 1943 року.